Стихи на украинском языке

А більш розвернуто можете написати? Я ж вчусь) Буду дуже вдячним

................................................
Дивлюсь на Вкраїну - ніяк не вгадаю:
Навіщо злітати думками до раю?
Хіба ж у Моєму небеснім селі
Щось є, що не дав українській землі?!
.........................................уривок

 

Iks,

Не можу. Бо не так давно пообіцяла собі, що не буду коментувати та судити про вірші. Це по-перше дуже особистий потяг душі, і неможливо дати тому оцінку, щоб не зранити почуттів автора, а по-друге - вище себе не скочиш. Тому єдина рада - самоосвіта і критичний погляд на себе, порівняння з величезною кількістю поезій, що мають бути прочитані. І останнє питання власне перед оприлюдненням - а навіщо ? Чи я сказав щось нове або по-новому ? Показовими є слова про одного поета -

 

Нема питань

Ой, одне є))) Вам у тому віршику муза не стрічалась? Бо ця "дівка" асоціюється з крилами, а я хотів, щоб це була не муза, а звичайна українська мова, що раптом відкрилась російськомовному українцю.
Відповідь на таке питання не проти Вашої самообіцянки? Можна і в ЛС, це дуже цікаво для мене.

Хіба ж у Карпатах не райскії гори -
Лісами укриті, під небом прозорим?
Хіба ж не святая земелька густа,
Де навіть з голоблі садочок зроста?

..............................щоб було))) не офтоп

 

Трохи переробив... А шоб було). Мабуть, ще "Дивлюсь на Вкраїну" закінчу, як приїду з моря. Спс за коменти і взагалі - спасибі.

МЕЖИРІЧЧЯ

Читав листа години зо дві
„На украинском языке”,
І раптом, наче десь з безодні,
Щось загуло мені таке
Чудне, бентежне, дике, миле -
Аж пір`ям геть взялося тіло,
Надувся вітер звідкілясь,
Щось за хребтом затріпотіло,
І б`е по щоках - лясь і лясь!...
Пять каменюк мені в печінку!
Ото що значить мова - жінка,
Не те що мій слюнкий карась,
І схочеш так сказать - а зась...

Ти бач, прикинулася шльоха,
Проворна, враг її не взяв.
„З якого вилізла ти льоха?
Без тебе зовсім був охляв,
Складаючи вірші з каліччя,
Бо ж ти мовчала, наче тать.
Та годі лясків - це ж обличчя!
Гайда, повчиш мене читать”...

Сказав я це – і крила зникли,
Образив чимось? Може й так.
А може, плечі вже пониклі,
А може, сон навіяв мак.


2009 р.

 

....УМОК


Тягне ноша. Жде земля.
Не пручайся. Йди вже з Богом
По небаченим дорогам
У безмежнії поля,
Де забудь-трава шепоче,
Де за днем не сунуть ночі,
Де нема важких думок...
Та ось цих дурних сумок!

 

* * *

Що хочеш ти? Спокою під крилом
оцього даху, що гримів, як бубни,
коли кохання, рятівне і згубне,
вривалось, ніби вітер, напролом,

і ми кружляли!.. передзвони рук,
тугих і чистих, наче мокрі весла,
будили нас, і ніжні рукомесла
витворювали промінь, пісню, звук.

А нині ми завмерли, як зима.
І ти така, немов ідеш сама
кудись, де в тіло струми б’ють співочі.
І тиша повнить вени голубі.
І хтось далекий зріє у тобі —
легке дитя, маленька грудка ночі.

* * *

ЕЛЕГІЯ ПІСЛЯНОВОРІЧНОГО РАНКУ

Це — спроба написати вірш про нас.
І про нашу учту, молоду і п'яну.
Яке вино, яку хмільну оману
вливав у юні горла щедрий час!
Ми так жили, немов співали джаз.

Хоча не джаз, а камерні концерти
зринали нас, і ми ішли в снігах
на гору, де ліси росли і птах
кричав про щось таємне і відверте,
і від любові можна було вмерти.
Чи хто за нами йшов по тих слідах?

Ти, Ігоре, сурмив у свій ріжок,
в якому всі музики триста років
шукали кайф і висновки глибокі,
а нам зостались метушня і шок,
і птах оцей, і молодий сніжок.

Але яке внизу лежало місто! —
достоту, як завершений офорт.
Наш подих цвів і рвався із аорт…
Читались вежі злагоджено й чисто,
і я старого пса покликав свистом,
так ніби то був бройґелівський хорт.

Та я забув, либонь, про головне:
йшов рік новий, те діялося в січні.
В будівлях спали мляві й анемічні
гуляки, що набралися до не-
пристойності. А ти пекла мене,

щоразу інша, не така. Ще з ночі —
тi дві руки у мене на плечах
я пам'ятав, і темне щось в очах.
Але який кретин повірить в очі?
Я підбирав ключі, слова пророчі,
хоча на ранок мій поет зачах…

Ага, внизу трамвай сумирно повз —
такий порожній, мов нікому діла
вже не було. Якась душа летіла
над ним, промерзла, і дзвеніла повз
Петра й Павла в задумі чуйних поз…

Як тяжко повертатись на рівнину,
скотитись по гладенькій мерзлоті,
чи з'їхати, як я, на животі
в ту вуличку, що вигинала спину,
під маскарона бороду цапину,
де пияки, трамваї і святі,

де, все одно недремна, мов радар,
націлений на сни, чигала зрада,
а вихудлий біблійний виноградар
на брамах був розіп'ятий, сподар.
А з радіол шипів різдвяний дар
(хоча його й забрязкала естрада).

Туди, де всюди відбувався сон —
тяжкий, похмільний, післяноворічний,
туди, де кожен п'яний був зустрічний,
а всі зустрічні — п'яні. В унісон
співали ми, забувши про фасон.

Хоч ми й були, мов мандрівні актори,
і в нас був Ігор, він сурмив, як ас.
Якась наївна віра у Парнас,
чи то в Прованс,— але рушала гори!..
Отак ми йшли, немов сліпі у море,—
і ти, і я, і всі навколо нас…


© Юрій Андрухович. Всі права застережені.

 

навіть якби ти покинула ті місця
в яких народилась і де лишалась чекати
де формувались риси твого лиця
і починались географічні карти
навіть якби ти вживала чужі слова
торкалась чужих плечей і чужих простирадел
і навіть звідтіль куди мало хто заплива
не поверталась хоч хто би тобі не радив
навіть якби ти тікала від власних слідів
від власних снігів на подвір’ї і сонця в ринвах
якби уникала присмерків і холодів
приспавши чужих кошенят на своїх колінах
ти би примчала всупереч всім листам
назад де високі дими і гарячі стіни
напевне знаючи що навіть там
ти його не зустрінеш

***

Коли вона повернулась, ближче вже до зими,
всі свої літні речі вимінявши на квиток,
в теплих її кишенях ховались портові дими,
а кров мала колір висушених
трояндових пелюсток.

І я гортав її книги в перці, кориці й вині,
і слухав собі неуважно, як вона залива,
і як виростають у темряві, зріючи на глибині,
чорний камінь вугілля,
зелена рослина трава.

І сонце повільно скочувалось під тиском своєї ваги,
і вона розсипала борошно, мов дзвінкий порошок,
і чекала кожного вечора коли вже підуть сніги,
але сніг, на відміну від неї,
так тоді й не пішов.

Сергій Жадан

Даже если бы ты оставила те места, где родилась, и где оставалась ждать, где формировались черты твоего лица и начинались географические карты, даже если бы ты произносила чужие слова, касалась чужих плечей и чужих простыней, и не возвращалась оттуда, куда мало кто заплывал, чьих бы советов ты не слушала, убегала от собственных следов, от собственных снегов во дворе и от солнца в дождевых стоках , если бы избегала сумерек и холодов, баюкая чужих котят на коленях, ты бы примчалась, вопреки всем письмам, назад – где высокие дымы и горячие стены, зная наверняка, что даже там ты его не встретишь……

***

Когда она вернулась ближе к зиме,
Выменяв на билет свои летние вещи,
В ее теплых карманах прятались портовые дымы,
А кровь была цвета высушенных лепестков роз

Я листал ее книги в перце, корице и вине,
И невнимательно слушал, что она заливает,
И как вырастают в темноте, созревая на глубине,
Черный камень уголь,
Зеленое растение трава.

А солнце медленно катилось под тяжестью собственного веса,
И она рассыпала муку, как звонкий порошок,
И каждый вечер ждала, когда уже пойдут снега,
Но снег. В отличие от нее,
Так тогда не пошел.

подстрочники

 

Є у мене єдина муза
Це чарівна дівчина руса
І коли я про неї згадаю
Моє серденько завмирає

Я для неї зверну всі гори
І здолаю хвилями море
І коли сил не вистачає
Її очі я пригадаю

Її очі не мають кінця
Вони містять богато сонця
Вони шкодять вони лікують
Вони щастя мені дарують

Я для неї зверну всі гори
І здолаю хвилями море
І коли сил не вистачає
Її посмішку пригадаю

Її посмішка як квіточка
Що розквітає посеред ночі
І освітлює все навколо
І врятує обов’язково

Я для неї зверну всі гори
І здолаю хвилями море
І коли сил не вистачає
Її очі я пригадаю

Є у мене єдина муза
Це чарівна дівчина руса
І коли я про неї згадаю
Моє серденько оживає

Arsel Baden Муза

 

Вересень у Львови

КУРЛЫЧАТЬ НАДИ ЛЬВОВОМ ЖУРАВЛИ
АЛЕ ГРОМАДА ТЫХ ПИСЕНЬ НЕ ЧУЕ
ПРИЩЕПЛЕНЫ ДО ТЭЛЭКИВ ВОНЫ
ДЭ ДЫВЛЯТЬСЯ ЯК РАДА ЧАС ГВАЛТУЕ

З СЕРДЕЦЬ ТИКАЕ СПИВЧУТТЯ И ХЫСТ
А ДОЩЫК КОРЫСТУЯСЬ ВСЕДОЗВИЛЛЯМ
ТЕПЛО ЗМИВАЕ З ВТОМЛЕННЫХ ОБЛЫЧ
И СЕРДЦЕ НАСЫЧАЕ НЕДОВИРРЯМ

Прозолость смолоскыпу збентеженно тремтыть
Повитря наповняе предчуття
Я видчуваю ранок мэрэхтыть
З Прокынутой спромогой до жыття